Моє знайомство з Мустафою Джемілєвим відбулося більше 20 років тому – 26 червня 1991 року. Як кореспондент Радіо Свобода я висвітлював роботу першого після знищення у 1918 році Кримської Народної Республіки Курултаю (загальнонаціонального з‘їзду) кримськотатарського народу. Щойно зайшовши до залу сімферопольського Палацу профспілок, я побачив популярного тоді політика, колишнього дисидента і правозахисника, депутата Верховної Ради Української РСР Генріха Алтуняна, з яким познайомився на святкуванні 500-річчя козацтва в Капулівці у 1990 році. Одразу кинувся до нього з проханням про інтерв‘ю.  Генріх Ованесович м’яко посміхнувся і сказав, що, мовляв, не заслуговує на увагу журналістів, а от Мустафа (тут він повернувся і я побачив за ним невисокого худорлявого чоловіка) міг би щось і сказати Радіо Свобода. Побачивши мій дещо розгублений погляд, Алтунян ще раз посміхнувся: «Не дивись, що він такий низенький, це велика людина, справжній велет духу, як і весь його народ!».

І протягом наступних двох десятиліть я не раз переконався у правильності цих слів правозахисника, який знав борця за права кримських татар ще з табірних часів. Як і в тому переконався, що українське суспільство далеко не в повній мірі усвідомило та оцінило вклад Мустафи Джемілєва у розвал «Імперії Зла», у розбудову української держави, забезпечення етнополітичної стабільності в Криму, у процеси репатріації та облаштування кримськотатарського народу, відстоювання його прав та інтересів.

Цього невисокого, худорлявого чоловіка з тихим голосом насправді слухають і чують не тільки в Сімферополі і Києві, але й у Москві, Анкарі, Вашингтоні та Брюсселі. Ім’я Мустафи Джемілєва, я знаю, уже стало частиною світової історії. Його постать, його справи, я переконаний, детально досліджуватимуть і сучасні, і майбутні історики.