Україна змінилась. Змінився і Пирятин. За рішенням районної ради на чолі з Сергієм Пазюком декілька місяців тому звалено по місту та у районі пам'ятники більшовицьким ідолам, Леніну та Марксу. Ці кам'яні мерці нашіптували свої примови містянам, полегшуючи їм уснування, та відбивали будь-яке устремління поринути у нашу з вами історичну пам'ять. Здавалось, що такий собі стоп-сигнал спрацьовуватиме вічно, та існуватиме довіку ця дивна країна, яка і не Україна зовсім. А так, "Малоросія в кілька губерній", як було десь сказано.
Чи переважна більшість розумілась на тому, що національний код не може формуватися на кумирах минувшини, а тим більше кривавої минувшини, - навряд чи. Національний код - це національні герої. Ще довго доведеться пояснювати цю очевидну істину мешканцям мого рідного міста, серед яких, на жаль, зустрічаються маргінали, совки та звичайні пристосуванці. Вони пасивно спостерігали за зміною влади в районі, вимислювали способи прилаштуватись або нарікали, що так не можна, що пам'ятники більшовицьким вождям є історією, архітектурною памяткою. І... ми ж до них звикли. В цьому наша проблема - ми звикаємо жити не своїм життям. Ми забуваємо навести лад у своїй країні. Втримати завжди було важче, через ту ж таки нашу вдачу. Але з вірою Бога, як то кажуть.
В Пирятині, власне, я б назвав лише одну людину, яка є світочем місцевої культури, і якій дійсно не байдуже майбутнє України. Це - Лариса Іванівна Ковалівська, дослідниця історії рідного краю, член Асоціації дослідників голодоморів в Україні, член Літоб'єднання "Літтерра", автор книжки "Не згасни, свічко пам'яті", де зібрані свідчення свідків трагічних подій на території Пирятинщини. Її виступи не всім припали до душі. Коли Лариса Іванівна торкалась теми голодомору в Україні, люди переважно старшого покоління помітно нервували і казали, що такого ніколи не було. Напротивагу, студентська молодь всотує кожне слово дослідниці.
Лариса Ковалівська
"Без минулого немає майбутнього", - цю відому фразу, яка стала справжньою мантрою в часи новітнього українського міфотворення, Лариса Ковалівська повторює чи не кожного разу на своїх зустрічах. Лекції авторки по Україні, в обласних бібліотеках та навчальних закладах перетворились на одкровення свідків далеких подій.
Книжка "Не згасни, свічко пам'яті", видана у 2013 році у видавництві "Просвіта", сприймається тепер як справжній орієнтир для багатьох притомних громадян, зголоднілих за правдою читачів та місцевих письменників, які свідомо не залишились на узбіччі сучасної карколомної історії.
Ось що каже Лариса Ковалівська у своїй книжці:"Влада за одним і тим же "сценарієм", - скрізь, де компактно жили українці, - боролась із власним народом за дармовий хліб, дармову робочу силу на користь індустріальної розбудови держави. Вона мала намір перетворити селян у заляканих, покірних колгоспників, сподіваючись, що люди, переживши нечувані репресії, стануть в основній своїй масі безініціативними, без історичної пам'яті безбатченками", - схоже на повалений авторитарний режим, чи не так. Щоденний пошук куска хліба для родини позбавляє бажання думати про якусть там громадську ініціативу. Первинні інстинкти полегшують владі роботу.
"Але, як видно часто з ідентичних розповідей селян, - вони невтомні трудівники, - завжди самовіддано боролися за виживання, тримаючись за найтоншу ниточку життя... Зберегли українці й правічні традиції свого народу, його менталітет. Це привело Україну до утворення самостійної держави, на найродючіших у світі землях якої щоб ніколи не повторилися голодомори", - нагадує кожному з нас Лариса Ковалівська.
Невтомний труд допомагає перенести будь-які негаразди. А в сьогоднішніх реаліях - це ще й невтомна боротьба зі зброєю та словом за право лишатись собою у рідній країні.
