Вибори не за горами. Вже майже завтра. Усі зайняті собою: одні самовихвалянням, запудрюванням мізків, оббріхуванням суперника, аби зрештою добратись до омріяного крісла у ВР. Інші – люстрацією, змаганням за звання люстратішого люстратора, їхні потенційні «жертви» пошуком компромату на люстраторів – значить є чого боятись; ще одна категорія - відпоюванням після добровільного самоспалювання раніше, ніж люстратори доберуться до втаємниченої чиновницької душі, заощаджень, статків і т.д., додайте самі – не маленькі. Ще одна категорія випрацьовує стратегію, якби вціліти на вже займаному кріслі, навіть, якщо ще вчора на Майдані клеймив на чому світ стоїть тодішніх чиновників, навіть якщо під люстрацію не підпадаєш, але не входиш у таємничий орден сучасних можновладців, все одно шансів керувати далі не так уже й багато. А влада сама по собі сподобалась, а це владне крісло виявилось таким зручним, теплим… Така непроста задачка.
Ну от, допоки всі так старанно зайняті винятково собою, сільська глибинка впадає в чергову депресію. Принаймні, вінницька. Уже чимало з віддалених сіл знову збурено заявляють: немає за кого голосувати. Ті, хто нині при владі, мовляв, як жили так і живуть і війна на них не вплинула, а ми ще більше в зубожінні та безнадії. А основне – обіцяли мир і дуже швидко.
Отож вибори 26 жовтня. У багатьох дільничних комісіях сіл голови стурбовано почісують потилиці: а чи прийде на дільниці хоча б половина виборців від тих, хто голосував на президентських виборах. Отим друкованим агіткам давно ніхто не вірить – селяни старанно їх підбирають, бо в господарстві, тим більше з настанням холодів знадобиться усе, що займається і горить. Обласні медіа зайняті, або відпрацьовуванням однієї – двох політсил, залежно від редакційної політики, або просто зароблянням грошей. За всю виборчу кампанію у провідних регіональних ЗМІ не було жодного більш – менш пристойного аналізу виборчих програм, відмінностей між рецептами вирішення проблем, що пропонували ті чи інші політичні сили, не аналізували діяльність парламенту попередньої каденції, не аналізували рівень популізму чи реалістичності програм. Поодинокі випадки, то замовлення від певних політсил, бо врешті і йшлося про переваги лише однієї партії.
І не те, щоб не було кому в регіонах того робити. Є. Але - або власникам видань шкода грошей, або просто жаба тисне, аби визнати чиїсь аналітичні здібності й гідно платити саме за ту роботу, котру людина вміє робити; або ці люди (журналісти - аналітики) працюють у заангажованих ЗМІ ( не дивно що їх там оцінили, реноме бачите), однак вище встановленої планки зросту роботодавця не підстрибнеш; або, скажімо, в комунальному ЗМІ легше, звичніше й простіше писати про політику так, як продиктують із високих кабінетів. Не краща ситуація і в загальнодержавних друкованих ЗМІ. Здебільшого, більш-менш затребувані суспільством загальнодержавні видання перетворюються на закритий клуб кількох, дуже близьких до власників/редакторів видань, авторів. Погляди трьох-чотирьох авторів стають культовими, іншим же авторам, з не менш цікавою та прогресивною формулою бачення світобудови, зась. Пишіть лише «приїхав, сказав і поїхав», або про « їжачків - метеликів – квіточки».
Отож бо, розчарований виборець, не маючи об’єктивної картини, описаної бодай в одному – двох не заангажованих текстах , або просто не піде на вибори, або знову такого навибирає….
І значною мірою вина на цьому лежатиме на нашому журналістському сумлінні. Це означає, що і журналістика в країні вимагає докорінної реформи. Як усе наше з вами життя, що ми його набудували за більш, ніж двадцять років.
