Ми всі – громадяни України. Нас різнять звички, фізіологія, соціальні ролі, переконання. Об’єднує – мова, традиції, територія, історія. У якийсь момент ми всі перестаємо бути просто громадянами, а стаємо на хвильку електоратом. Після того, як бюлетень падає в урну, знову повертаємося до попереднього стану.
Єднає нас усіх також те, що в певному вимірі, ми є найпростішими елементами державного фінансового організму. З нами часами діляться коштами у вигляді пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, премій. Проте найчастіше забирають від нас гроші. Інструмент їх утримування – податки. Не тільки із зарплати, хоча це – першочергово. Українці платять податки защораз. Найбільш потужний – ПДВ – без участі кожного з нас, зокрема, також не обходиться. Перераховуємо квартплату – платимо ПДВ, купляємо в гіпермаркеті ковбасу – платимо ПДВ, заправляємо авто пальним – платимо ПДВ. Часами мову треба вести не про ПДВ, а про єдиний податок. Але суть від цього не змінюється. Ми одноразово вибираємо владу і забезпечуємо її фінансами для того, щоб вона ефективно ними оперувала на нашу користь.
Проте мало хто задумається над іншим видом податків, які ми самостійно оплачуємо. Оплачуємо добровільно, і, більше того, такі податки не адмініструються державою. Скажімо, у лікарнях та поліклініках часто «віддячуємо» медперсоналу за допомогу та консультацію. Ми цей персонал співфінансуємо на рівні з державою, яка самостійно не спроможна забезпечити гідну оплату праці. Те саме відбувається у школах. На ремонти класів, на заміну вікон, на поновлення обладнання - батьки учнів на рівні з державою дотують навчальний заклад. Щоб він міг успішно функціонувати і повноцінно виконувати свою роль.
Трохи математики. У Івано-Франківську у школах навчається майже 22300 дітей. У середньому внесок у так званий фонд школи для батьків учнів сягає 100 гривень кожного навчального року. Звичайно, суми різняться, єдиного тарифу немає. Є надія, що цим розрахунком «на око» можна користуватися. Не всі мають можливість заплатити саме стільки, тому треба врахувати недофінансування у розмірі 15-20 відсотків. Варто наголосити, що мова не йде про святкові подарунки до професійних свят, перших, останніх дзвоників, нового року тощо. А про труби, парти, фарби, вікна, двері, дах, стіни закладів освіти. Можемо говорити, що сукупно іванофранківці з власної кишені вкладають у великий і малий ремонт комунальних шкіл близько двох мільйонів щороку. У міському бюджеті на поточний 2013-ий на ті ж потреби заклали майже удвічі менше – 1,1 мільйона гривень. Порівняння достатньо промовисті? А якщо врахувати факт цьогорічного особливо «професійного» казначейського обслуговування. Цілком можливо, що й ту мізерну бюджетну суму, не вдасться повноцінно використати.
Про безкоштовність медицини у нас вже давно перестали говорити. Про «дешеві» виші так само. Тепер час перестати поширюватися про безкоштовність також і середньої освіти. У дошкіллі ситуація схожа. Десь логіку цього можна зрозуміти. Українці ж не будуть дофінансовувати купівлю спецзасобів для МВС із сімейного бюджету. А от лікарю і вчителю – допоможуть. Бо ж йдеться про здоров’я фізичне і психологічне, йдеться про теперішнє і майбутнє. Зрештою, ніхто ні від кого ці нюанси не приховає. Просто хочеться вірити, що цей досвід врахуємо. І наступного разу, коли вкидатимемо бюлетень в урну, відчуємо себе не електоратом, а громадянами.
