Зараз мова піде про молодих журналістів. Дехто з них уже закінчив профільні інститути, інші там ніколи не навчалися або ж просто не встигли, зважаючи на свій вік, до них вступити. Знаєте, що об'єднує таких людей? У сімдесяти-вісімдесяти відсотках випадків їхні матеріали - тотальна дурниця.

Свою журналістську діяльність я розпочав, щойно досяг повноліття. Було це славній газеті з багаторічною історією "Молодь України". Потрапив туди, наче сніг на голову: кількома роками раніше написав щось на зразок статі під заголовком "Наша мова... солов'їна?" і розіслав по всіх усюдах. І раптом... я - кореспондент!

За менш ніж рік не скажу, що кропіткої, проте роботи у виданні я "дослужився" до завідувача відділу молодіжної тематики та координації роботи позаштатних кореспондентів.

Слід зауважити, що у штаті були люди ще зі старої школи; дехто з них, як, приміром, славетний шахіст Юхим Маркович Лазарєв або досвідчений літературний редактор (40 років стажу в одній лиш "МУ"!) Ольга Федорівна Ярошенко, здається, завжди працювали саме на шостому поверсі будівлі "Преси України". Молодші працівники однаково складалися з покоління "кому за...". А от позаштат - учорашні школярі, студенти, випускники журналістських вишів і загалом ті, кому на свій третій ювілей тоді було ще чекати довгенько.

Саме працюючи на посаді заввіділу я вперше стикнувся з явищем, котре можна називати дуже по-різному. Хтось обізве це "тяп-ляп", хтось - невіглаством, а особисто я з великої поваги охрестив лаконічним "упала с самасвала, тармазіла ґалавой". Ідеться, як можна здогадатися із заголовку та ліду цього допису, про якість "пропонованих" мені на розгляд журналістських матеріалів.

До мене приходили дуже різні молоді люди. Цікаві і не дуже. Талановиті чи бездарні. Однак у закуточках моєї шафки донині валяється груба папочка, на якій коректором виведене саме оте "упала..." і так далі. Спеціально забрав із собою, коли звільнявся. Це - шедерви з-поміж шедеврів, просто перли української молодої журналістики!

Я тепер знайшов її та дістав. Пропоную до розвитку самої теми трішки посміятися. Авторів, певна річ, не назву - а раптом вони тепер уже славетні журналісти і працюють десь, скажімо, на сі-ен-ен? Орфографію авторів зберігаю. 

Отже:

1. "Коли ми прибули на стадіон, падав дощ. Ми не попали на стадіон. Соотвітсвіно на питання як нам понравився матч ми одказали що дуже ні" (з футбольного "репортажу").

2. "Колона рушила на схід, щоб поновити стосунки зі сходом. Схід вороже поставився до заходу, але захід таки переконав схід, що і схід - не менші патріоти" (йдеться про бойові сотні УПА).

3. "Ніч настала тоді, коли я прийшла додому з прес-конференції на тему "Ставлення молоді до проблеми ВІЛ: сучасні перспективи просвітницької діяльності". Так, саме так довго тривала конференція, що розпочалася о 18:00" (напевно, натякає, мовляв, гонорар підвищіть, бо я там казна-скільки просиділа).

4. "Бути журналістом - це просто! Достатньо мати талант, блокнот і ручку і бути трішки журналістом від природи" (шедевр із колекції агенції "Юн-прес").

5. "Неформальна культура готів сильно відрізняється від емо. Поперше готи не ріжуть собі вени, подруге вони не зазнають репресії з боку скінхедів та футбольних хулів" (матеріал про молодіжні субкультури).

І так далі, словом. Таких доробків маю досхочу. Та мова не про це. Деякі з вищенаведених речень написані людьми... з дипломами бакалавра профільних ВНЗ! Про що це свідчить?

Чи то люди навмисне пишуть абищо ("Редактор хай сам розбирається, я умиваю руки"), чи то навчають їх абияк, чи то набирають до університетів людей без жодного закладеного потенціалу до творчості.

Є два золотих правила, котрі засвоюються журналістом, що називається, з пелюшок професійної діяльності. По-перше, навчити бути журналістом неможливо - можна тільки допомогти обробити вже наявний у душі дорогоцінний камінь. По-друге, найефективніше навчання відбувається не на студентській лаві, а під час редакційної роботи.

Одначе постає низка питань іншого ґатунку. Якщо у відповідних навчальних закладах існує творчий конкурс, то яким же чином люди, що пишуть такі речі, його пройшли? Або таке: коли вже досвід набувається в редакції, то як туди потрапити, не маючи стажу роботи у трудовій?

На мою думку, молоді журналісти не винні в тому, що вони часто пишуть якусь ахінею. На початку треба поставити перед собою чітку мету: "Я хочу стати журналістом і я стану ним!", а все інше просто, судячи з власного досвіду, "насідає" на тебе вже в процесі. Разом із тим, куди ж подітися від набридливих, нецікавих, далеких од спеціальності завдань деяких викладачів журналістських ВНЗ?

Проблему слід вирішувати комплексно. Причому розв'язувати її доведеться всім нам - журналістській братії. А таким самим молодим, як і я (у 24 поки себе не вважаю стареньким), кореспондентам лишається зичити успіхів на творчій ниві!