«Та шоб тебе, бісова дочко! Шо ти ото верзеш?! І як у тебе тільки язик повертається таке говорити?!» – обурено кричали мені вслід бабусі, озброєні прапорцями України та ЄС. Приємнішої відповіді на питання «Скільки вам платять?» годі й чекати!

«Іти на майдан чи ні?» Згадуючи такі події, як «Революція на граніті», «Помаранчева революція», для себе я більше схилялася до думки сидіти вдома. Адже вони, як на мене, не дали нічого, за що тоді боролися. А може просто боролися не ЗА, а ПРОТИ? А так, певно, що не можна. Адже навіть якщо ми доб’ємося, що не буде того ПРОТИ, його ж нічого не замінить. І тому через певний час знову повертається ПРОТИ. Напевно так і трапилося з тими революціями.

Наступним аргументом було те, що я вирішила: якщо туди не піду – приєднаюся до всіх інших незадоволених своїм життям, які постійно ниють та звалюють все на владу. Не спробувавши не дізнаєшся! Як я можу запевняти, що цей Майдан знову нічого не змінить, якщо мене там не було? І звідки про це знати всім іншим? Обездоленість – не та риса, яка має бути притаманна українцям, адже наша історія показує зовсім інше!

«А ще ж у мене немає часу», – згадала я. – «Знову я придумала ще одну відмовку для слабаків. Ще ж ціла ніч попереду!». Отож, більше нічого не обдумуючи, через півгодини я була на майдані.

Приїхавши опівночі, думала залишитися там лише на декілька годин, а вийшло, що поїхала звідти аж о 16 годині наступного дня. Як потім вже стало зрозуміло, я зовсім не підготувалася до такої майже добової тусовки на вулиці: ні пити, ні їсти, ні на що сісти з собою не взяла, та й одяглася теж не найтепліше. Але й не пошкодувала: мене зігріли, нагодували смачнючим борщем, напоїли гарячим чаєм з солодощами! У такі моменти розумієш, що саме своєю присутністю люди дають одне одному таку впевненість та підтримку, яких не дасть жоден лідер!

Ота сильна енергетика першої ночі, яку хоч і створювали людей триста, надихнула мене заспівати посеред майдану гімн. Я сама себе здивувала, але ніяк не тих, хто стояв поруч: вони підхопили і, починаючи з другого куплету, співали вже всі!

Наступного дня, коли почалася акція – марш від пам’ятника Шевченку і до Європейської площі, – люди йшли з запаленими очима! І серед тих тисяч я знайшла саме ті, які розпалили і мої. Якщо можна стояти осторонь посеред натовпу, то саме так і стояв дуже схожий на Левка Лук’яненка сивий дідусь з глибокими мудрими очима. Ви знаєте такі очі. У них дивишся і бачиш, що вони все знають: і що було, і що буде. Він пильно дивився мені в очі (і вперше це не викликало бажання відвернутися!) і, кивнувши головою, усміхнувся. Я відповіла взаємністю, і, трохи відійшовши, не змогла себе стримати й розплакалася. Отак стояла посеред площі, яка скандувала «Героям слава!», і плакала. Було так соромно. І в той же час впевнено. Адже то й була відповідь на моє питання: я, як і всі інші, тут недаремно! Я не знала жодних аргументів за і проти. Я просто знала, що так треба.

У дитинстві я просила тата взяти мене з собою на майдан. Адже так хотілося бути схожим на нього й стати, як зазвичай кричать із трибун, «частинкою історії». І ось тепер я – ця частинка, крапля в океані. І щоб там не писали ЗМІ, весь світ бачить, що Євромайдан – це дійсно той випадок, коли людей зібрали не опозиція, не гроші, не страх перед владою, а ВІРА! Віра в зміни, у світле майбутнє! Віра в Україну! Сповнена цієї віри, тепер я стою там кожного дня!