Ніколи не намагалися підрахувати, скільки популярних масових шоу нині йде по різноманітних телеканалах? "Я соромлюсь свого тіла", "Зважені та щасливі", "Слідство ведуть екстрасенси", "Пекельна кухня", "Майстер шеф" - і це далеко не повний перелік таких програм лише на каналі СТБ. Поруч із низькосортними російськими серіалами "про бандитів і ментів", такі передачі посіли провідні місця у рейтинґах. Суспільство прагне дешевих розваг, тому набувають популярності як "жовті" часописи з різноманітними подробицями з життя зірок, так і вищезгаданий мотлох по ТБ. Але завжди є межа між просто відвертими нісенітницями і спекуляціями на чужому горі задля задоволення потреб розжирілих домогосподарок (образно). Чи може таке взагалі бути припустимим?
Відверто кажучи, я нечасто дивлюся телевізор: усю необхідну інформацію можна спокійно проглянути в Інтернеті, попередньо одним натиском миші відфільтрувавши гігабайти сміття, котрі є неодмінним атрибутом Мережі. Проте вряди-годи, певна річ, "скринька" у мене працює, найчастіше як тло - аби щось балакало. Та навіть так свідомість інколи чіпляється за те, що відбувається на екрані. Приміром, сьогодні готував собі їжу і мимохіть почув фрагмент анонсу передачі "Слідство ведуть екстрасенси" по СТБ, де різного ґатунку "люди з паранормальними здібностями" мусили б дати відповідь на питання: з якої причини від ракової пухлини померла дев'ятнадцятирічна дівчина.
Усе б нічого (звикли), та починався сюжет із демонстрації цвинтаря, могили, над якою, схилившись, плакала мама і ніби привид стояв змарнілий батько. Далі - більше: за справу взялися "екстрасенси". Дійшло до такого маразму, ніби дух покійної вселився в одного з них, він нібито відчув себе зле, наговорив невтішній матері такого, від чого та мало не зомліла... Ну, подальші події - в аналогічному, маразматично-"бульварному" дусі.
Виникло два питання. По-перше, щиро співчуваючи горю батьків, які втратили єдину дитину, однаково не розумію, як вони могли допустити, щоби це все відкрито демонстрували по ТБ, щедро приправляючи відзнятий матеріал сумною мелодією на задньому плані та всілякими "дущещіпатєльними" вставками із життя померлої. По-друге, чим думала знімальна команда, продюсери й режисери, коли пускали це в ефір? Це ж щонайменше гидко!
А скільки ще таких передач? Домогосподарки, фарбуючи собі нігті чи ставлячи на волосся бігуді, залюбки спостерігають, як надзвичайно товсті люди виконують фізичні вправи, намагаючись схуднути. Ті ж самі глядачки дивляться й передачі про зірок, у яких чи то шлюб устодесяте розпався, чи то машину за стоп'ятсот тисяч доларів поцупили, а потому перемикають на малобюджетний російський серіал про кримінал по іншому каналу.
Виходить, що сучасний глядач відверто тішиться з чужого горя. Ба, більше: самі герої сюжетів здатні виставляти напоказ перед усією Україною власні переживання, трагедії, проблеми...
Чому так складається? Чи створює в цьому разі попит пропозицію, а чи то пропозиція - попит? На це питання вельми тяжко дати відповідь. Змушений констатувати факт: суспільство тупіє. Науково-популярні передачі відійшли не те, що на другий, а на п'ятий план чи навіть далі.
Таку тенденцію може перервати винятково суспільство. Для нас горе на телеекрані стало чимось уже настільки звичним, що ми просто припинили помічати відверті факти антилюдяності. Це вже не журналістика. Це - дешеві, маргіналізовані "розважалки" для відповідної аудиторії. Самі глядачі мусять це зрозуміти, а порядні журналісти - чинити активну протидію, всіляко засуджуючи подібні явища.
