укр eng
Помідора з Донецька
89
26

Журналістські стежки-доріжки іноді видаються звичними, аж доки не трапляється щось екстраординарне, що на перший погляд випадкову, рядову, коротку зустріч перетворює в одну з ознак, або один із символів епохи.

Осінь 2011 – го. Залізничний вокзал столиці. Нічого особливого. Просто чергова робоча поїздка, з якої я поверталась з пригніченим настроєм: маса роздумів через передчуття, що двері цього робочого місця переді мною почали несправедливо, уперто й поступово закриватись. Через рік так і сталось. Але в той момент пригнітити образу від несправедливості міг тільки бодай легкий перекус з кавою. Хоча б задовольнити супер-его шлунку. Навпроти мене за столиком сіла дещо старша жінка, статечна, з вольовими рисами обличчя, впевненими рухами. Не пам’ятаю скільки вона вмощувалась із власними пакунками, аж раптом: « Ну хіба ти наїсися тією ложкою салату, на візьми, не бійся з мого городу, сама вирощувала – без хімії», - простягнула вона величезну, більшу за кулак червону помідору. За тим – щедро врізала чималий кусень хліба.

Моя випадкова знайома сказала, що мешкає під Донецьком. Де? Може й казала, а може й ні, тоді це якось не відклалось. Розповіла, що приїжджала на один день у Київ у справах. Запитала про те, як нам там «на Западні» (для східняків вінничани завжди були западенцями) живеться. Нічого нового ми одна від одної не почули: всім нам і тоді жилось однаково не просто. ЇЇ розповіді про чоловіка, що рік сидів без роботи, про неї саму, що змушена відстоювати робоче місце в судах, а основне висновки, що ситий голодного не знає і, що роботодавець тільки бавиться, міняючи обличчя підлеглих, мовляв, набридли, а ти, втративши роботу, проходиш чимало кругів пекла, доки не вдасться знайти якусь роботу, були співзвучні з моїм настроєм.

Я не розумію цих сентенцій занадто рафінованих, штучних інтелігентів, котрі вважають, що мешканці Донбасу чимось не такі. Зараз вперше з усіх випадкових дорожних знайомств дуже шкодую, що не обмінялась координатами із цією з таким небайдужим серцем жінкою. Зустріч та, можливо, була не випадкова. Як вона тепер там, а може й не там, може десь виїхали? Чи є кому у такій страшній скруті, таких трагічних реаліях 2014-го протягнути руку допомоги, подати шматок хліба з червоною помідорою, смак якої я ніколи не забуду.

 

Коментарі
Поки що немає жодного коментаря
Залишити коментар
Для того, щоб залишити коментар, зареєструйтесь або увійдіть до системи, якщо вже зареєстровані