Ваш покірний слуга (я, себто), благополучно захистивши диплом і повирішувавши інші пов'язані з цим клопоти, взяв "ноги в руки" і гайнув у Луганську область виконувати свій обов'язок найперше як громадянина України. Щоправда, не до котрогось із офіційних батальйонів, бо з Києва видно, що АТО то проводиться, то проводиться абияк, то не проводиться взагалі. Цікаво? Читаймо далі...
Командування АТО на Сході повсякчас стикається з багатьма проблемами. Перш за все, керманичі самі ніяк не можуть дати собі ради в ситуації, яка склалася. По-друге, "колоради" дізнаються про маневри наших військ та/або офіційних добровольчих збройних формувань завдяки розголосові, якого вони здобули, новинам, ЗМІ, а також - найперше - соціальним мережам. І, врешті, по-третє: як правило, вояки діять великими підрозділами, а не маленькими "боївками", що не дає можливості достатньо непомітно вести розвідку та виконувати дрібні бойові задачі.
Скажу відверто: колись я від армії намагався "косити", а тепер чимдуж намагався до неї потрапити. Але два пролапси якогось там клапану в серці та купа всілякої зарази, котра у мене невідомо де і як узялася, поставили хрест на намаганнях уписати себе до списків як ЗС, так і Нацгвардії. Робити нічого - знайшов альтернативу.
Звісно, ми сильно відрізняємося від офіційних учасників АТО: у нас гірше матеріально-технічне забезпечення, де-факто обмаль бронежилетів на таку кількість людей, немає чітко затвердженого і пошитого на замовлення однострою, символіки і так далі. Втім, ми чудово пораємося з дрібними задачами, призначення яких - максимально полегшити діяльність Збройних Сил на Сході, допомогти їм виконувати справу.
Базуємося у Луганській області, причому то в одному, то в іншому місці. Доводиться "перебігати" з точки до точки ледь не щодня. Так, сьогодні твоїм "дахом над головою" може слугувати покинутий промисловий комплекс, а вже завтра вранці - пошарпаний намет, захований від сторонніх очей абичим і розташований якнайдалі від місць пересувань "колорадів". У цьому є якась романтика, тож настрій у хлопців поруч (а тут, крім українців, є кілька білорусів і грузин) завжди піднесений - дарма, що інколи доводиться жартувати в таких обставинах, в яких, опинись я там наодинці, я б, либонь, сказився і панічно тікав би у невідомому напрямку.
Звісно ж, ніякого терору не чинимо, магазинів не грабуємо, місцевих, які нам допомагають хто чим може, не кривдимо. Партизанський батальйон - це не терорестична організація і не якась бандитська шантрапа. Підкреслюю: мета - допомогти тим, хто йде на фронт, а не валити з автоматів усіх, кого бачиш.
Найбільше вражає підтримка місцевих. Вочевидь, народу вже набридло свавілля терористів. І це резонно. Такого, перепрошую, бардаку, щедро приправленого стріляниною та доповненого нотками простого людського маразму, я не бачив ніколи в житті.
Хотілося розповісти більше, але ви самі розумієте. Відзвітуюся після повернення, котре, сподіваюся, таки відбудеться. Тоді ж викладу кілька класних фотографій.
Тримаймо кулачки одне за одного.
