Підступний вітер увесь час закидав червоно-чорний прапор, вивішений із віконниці мого балкону, з надвору до приміщення - достоту як котрусь шмату. Рішення, за великим рахунком, виявилося банальне, як і завжди у таких ситуаціях: я просто пришив до його протилежного кінця магніт завважки грамів 100 і тепер уже навіть досить сильний порив фізично неспроможний завадити тому, щоби цей стяг лопотів собі в усіх на очах. Мій узірець використали кільканадцять сусідів... і от рідний спальний райончик уже готовий до святкування найвизначнішого та без сумніву найважливішого свята цього року - Дня Незалежності України.
Пригадується, вперше я побував на параді на честь Дня Незалежності будучи чи то семирічним, чи то восьмирічним пацаном. Батько взяв величезне полотнище українського прапора на щоглі та, прихопивши мене, того спекотного серпневого дня рушив на Хрещатик, як і всі свідомі кияни.
Спогадів із тієї пори лишилося негусто: йно ми прийшли, як я вже дурів од шаленої спеки та задухи, довкіль тусувалися натовпи народу і, далебі, той день мені запам'ятався далеко не з найліпшого боку.
Розуміння (точніше, його перші нотки) врочистості цієї днини зародилися в мені років у п'ятнадцять коли я, нахилявшись портвейну "три сокири", геть випадково опинився у самому центрі святкування Дня Незалежності. Спершу просто постояв, попідпирав стовп, посміявся з людей, обвішаних українською символікою. Однак коли залунали марші... Знаєте, як це, коли мурахи бігають по шкірі від якогось досі невідомого почуття, котре, проте, має над тобою сяку-таку владу і зароджує гордість од приналежності до єдиного організму, знаного як Українська Нація? Мені - п'ятнадцятирічному п'яному патлатому панкові - було тоді невтямки, що саме я відчуваю, одначе це незрозуміле "щось" мені об'єктивно подобалося.
По тому був довгий і (не побоюся цього слова) тернистий шлях до становлення себе як патріота: шіснадцять років - цілковита відмова од російської у повсякденному вжитку; сімнадцять - вступ до однієї вельми на той час упливової націоналістичної організації; вісімнадцять - татуювання-тризуб на правім плечі; двадцять чотири - Майдан, коктейлі Молотова та бруківка; ті ж таки двадцять чотири - не дуже тривалі, проте багаті на враження поїздки спершу до Севастополя на 200-річчя Тараса Шевченка, а потім до Луганської області...
Виховання у собі патріота - справа нелегка. Вона потребує терпіння, крицевості переконань і вміння йти не за основною масою людей, а їй усупереч. І велику роль у цьому має святкування таких днів, як 24-те серпня.
Цього року День Незалежності важливий, як ніколи раніше. Ба більше, він є показовий. Разом із тим, чи доцільно в ниніхніх умовинах гучно справляти це свято навіть зважаючи на всю його вагу для суспільства? Питання дуже складне і неоднозначне. Розберімося-но з усіма "за" і "проти", що їх можна почути "поміж люде" чи то пак просто надибати на теренах Мережі.
ТРАДИЦІЯ, НЕОБХІДНІСТЬ ЧИ БЕНКЕТ ПІД ЧАС ЧУМИ?
Ситуація ву Східній Україні продовжує бути вкрай напруженою. Що не день, то повідомлення про смерті наших хлопців а вряди-годи й мирних громадян, зокрема біженців, яких проросійські терористи вбивати десятками взяли собі за моду. Я вже писав, що за таких обставин дуже дивує реакція людей у мирних (поки що) областях України... точніше, переважно її відсутність. Але чи справедливо нині проводити гучне святкування Дня Незалежності з парадом, в тому числі з показом військової техніки? Чи доречно це?..
Із одного боку, цілком очевидно, що феєрією в центрі Києва владоможці вбивають кількох зайців: по-перше, підживлюють і без того дуже високий національно-патріотичний дух народу, а по-друге, демонструють росії (тут і далі - з маленької літери навмисно. Прим. авт.), що її агресія, сотні осатанілих бойовиків на Сході, а також колони техніки, що перетинають кордон так само легко і впевнено, як невелелюдну вуличку по "зебрі", нам по цимбалах і ми цілком упевнені у власній перемозі - настільки, що проводимо парад у Києві навіть попри війну ву Донбасі. Приблизно так.
Одначе тут є і зворотній бік монети, який є де-факто її аверсом. Замисліться: щодня помирають невинні люди. З нашого боку гинуть найкращі та найсміливіші воїни-українці, з боку їхнього - найскаженіші, наймаргіналізованіші люмпени. Себто, ми неабияк програємо, якщо поставити питання "А хто після війни відбудовуватиме Україну й творитиме нове суспільство?". Бо, чорт забирай, нормальних і сильних духом цілком може лишитися меншість на противагу сірій масі споживацько-дебілізованих одноманітних "ґраждан" із "таваріщамі" разом узятих. У цій ситуації держава мусить узяти на себе надзвичайно складну місію виховати покоління прийдешні в дусі любові до України та відданості їй до остатнього подиху, але наразі вона, м'яко кажучи, цим не особливо переймається.
Окрім цього, війна з Донбасу давно перекочувала на територію всієї держави (включно з Кримом, де зараз точиться в ідеологічній царині). Це загрожує найперше котримсь терактом просто під час святкування Дня Незалежності - дарма, що міліція впереміж із СБУшниками вживатимуть максимально можливих заходів задля того, щоб цього недопустити. Ми ж уже достатньо знайомі з методами і принципами (чи то пак їх відсутністю) ву діяльності "апалчєнцев". Тому нерозважливо нині проводити не те, що святкування, але й будь-які акції, що збирають людей у гурт понад десять душ. Небезпечно.
ШЛЯХ ДО НАЦІОНАЛІЗМУ ЯК СВІТОГЛЯДНОГО ПРИНЦИПУ?
"Настане час, коли один скаже "Слава Україні!", а мільйони будуть відповідати йому "Героям Слава!"", - так казав свого часу Провідник Організації Українських Націоналістів (революційної) Степан Андрійович Бандера... або приблизно так, не пам'ятаю дослівно. Власне, цей час або настав уже тепер, або ж от-от має настати. Зараз патріотизм - це мода, тренд, мейнстрім. Як ніколи раніше, в моді синьо-жовті кольори, причому скрізь - від стрічок на наплечниках і аж до підпірок мостів у численних містах. Не пасе задніх також українська музика, яка на хвилі захоплення Україною зазнала неабиякого підйому. До слова, клич "Слава Україні! - Героям слава!" тепер поширений не далеко не йно на Західній Україні - зарівно як і славнозвісна пісенька про чинного президента росії.
Безумовно, на тлі вищевикладеного святкування Дня Незалежності з усіма його традиціями та принадами виглядає важливим задля зміцнення патріотичних переконань. Ми, врешті-решт, почали довгий, нелегкий шлях до здорового українського націоналізму як невід'ємної частини свідомості будь-якого громадянина, що неминуче раніш чи пізніш приведе нас до економічного, соціального та духовного добробуту, за який Україна вела борню не одне сторіччя. Історія як явище не припускається помилок; вона веде кожну націю до певного вистражданого нею фіналу і фінал цей залежить винятково від самої нації.
Гадаю, не можна скасовувати святкування Дня Незалежності навіть попри цілком реальні загрози, що воно несе.
ВИПРАВДАНИЙ РИЗИК?
Кожен українець цьогоріч святкуватиме 24-те серпня як ніколи раніше. І, на жаль, мовби востаннє в житті.
Цілком резонним є твердження, буцім національні свята є невід'ємною частиною культури народу. Нехтуючи їх ми автоматично нехтуємо власну приналежність до народу. А чи можна вигадати важливіше від Дня Незалежності свято? Годі.
Довго думати, чи йти до середмістя на парад, не варто. Щодня наші Воїни Світла ризикують власним життям задля становлення та зміцнення України, в ім'я добра і світла для прийдешніх поколінь. Ризикнімо й ми, відкинувши ідіотські, мною ж вище наведені перестороги про можливі теракти тощо. Адже війна відбувається не лише на збройному, але й на духовному рівні. Чи поважатимемо ми самих себе, коли робитиметься лячно навіть од самої думки про можливість вийти на масову акцію? "А што, єслі бабахнєт?", - робитимуть великі очі люди, виправдовуючи власний переляк і, як наслядок, сидіння в чотирьох стінах у День Незалежності. І не матимуть слушності. Бо, не приведи Господи, бабахне - то так і буде. Значно важливіше відчути себе частиною єдиної Української Нації у цей буремний і тяжкий час протистоянь, що неодмінно змінить кожного з нас.
Бо ж Україна - понад усе...
