Це збіса важко - сидіти у Києві і дивитися новини зі Східної України, знаючи, що небайдужа тобі людина в цей же час перебуває в епіцентрі подій. Намагаєшся її відмовити, зробити так, щоби вона не сувалася у самісіньке жерло цього пекла - а вона однаково йде. Із одного боку розумієш її, бо сам такий самий. Але ж... нерви. НЕРВИ!

Злості наганяє й байдужість людей, які тебе оточують. Не можу спокійно усвідомлювати, що в Луганську, у Донецьку - війна, а тут, просто під твоїм будинком, на лавочці сидять приятелі і триндять про оновлення у "World of Tanks" чи ще щось таке.

У такі моменти звертаєшся до останньої інстанції, яка спроможна допомогти і захистити людину, яка саме в цей момент бере участь у мітингу "Єдина Україна" за понад півтисячі кілометрів од тебе. Цією "інстанцією" є Бог. Від неможливості вплинути на ситуацію ти починаєш молитися, буквально рвати на собі волосся, згадуючи, як таке саме робили твої близькі, доки ти був на Майдані... 

Тепер я розумію, чому психологічний стан "диванних патріотів" (людей, які прокліпали очима перед ящиком усю революцію) подекуди важчий, ніж у безпосередніх учасників бійні у центрі Києва.

Для мене війна у Києві вже стала історією - таким собі кіно, де здається, що тебе там не було. Ніби ти це все бачив повіддаль. Утрачається відчуття реальності. А от те, що робиться тепер у Донецьку і так само певною мірою стосується мене безпосередньо - до біса реальне. Але як би я не хотів, щоби це все було правдою...

Боже, допоможи їм, як допоміг нам...