Мій любий Донбасе!

Пробач мене за те, що до влади на наших трупах прийшли політичні імпотенти, які неспроможні адекватно реагувати на цілком реальну загрозу втратити Тебе. Мені соромно, що, коли стояв на Майдані, коли бачив усі ці жахіття, - не знав про нинішніх політиків більше. Бо коли б знав - мій "коктейль Молотова" полетів би не лише у беркутню, але і на сцену, де стояв і виголошував промови триголовий перевертень.

Знаєш, Донбасе, я тебе особливо ніколи не шанував. Під час Помаранчевої революції у свідомості міцно засів стереотип, буцім усі "східняки" - вороги, непросвітлені люмпени, які тільки й прагнуть затягти країну, що прямує до змін, до прірви. І, хоч і знав багатьох нормальних людей - твоїх синів і дочок, - усе рівно цей безглуздий стереотип давав про себе знати час від часу.

Я б поставив пам'ятники двом людям - Путіну і Януковичу (посмерто, звісно). За заслуги. За те, що я полюбив Тебе так само, як своє рідне місто Київ або близьку до мого серця Галичину. За те, що поряд зі мною стояли люди з Донецька, з Горлівки, з Луганська, зі Слов'янська та з багатьох інших Твоїх міст. За те, що друзів зі сходу у мене тепер значно більше, ніж із заходу. За те, що я зрозумів сутність поняття Єдина Україна.

Мені боляче і страшно споглядати, як мерзенний російський окупант лишає на Твоєму тілі все нові й нові рани. Ще більш боляче усвідомлювати свою безпорадність і неможливість Тобі допомогти. Відчуваю себе зрадником через те, що сиджу у (поки що) затишному Києві і вкриваюся потом кожного разу, коли відкриваю стрічку новин.

Дякую, що подарував мені людину, яка мені далеко не байдужа. Можливо, нас розділяє багато кілометрів, але я впевнений, що серця наші з нею б'ються синхронно.

Тримайся! Бо ми тебе дуже-дуже любимо. Наше українське сонечко встає саме на Донбасі.